Тисячоліття Софії Київської: реальність чи фікція?

Толочко Петро Петрович

директор Інституту археології НАН України,
голова Українського товариства охорони пам’яток історії та культури,
академік НАН України, доктор історичних наук, професор

Відкриваючи Круглий стіл, присвячений часам заснування Софії Київської, мені приємно повідомити, що на ньому присутні (особисто чи письмово) практично усі провідні спеціалісти, які професійно займаються дослідженням цієї видатної пам’ятки культури Давньої Русі.

Не прийняли запрошення, як і варто було сподіватися, лише «виновники торжества»: керівництво Софійського заповідника, а також його співробітники Н. Нікітенко та В. Корнієнко, які епатували наукову громадськість «відкриттям», згідно з яким Софію Київську спорудив не Ярослав Мудрий, а Володимир Святославич, і не у 1017-1037 рр., а у 1011-1018 рр.

Треба сказати, що за всю історію вивчення цього питання настільки шокуючого абсурдного висновку ніхто не робив. І не міг зробити, оскільки історики спиралися на свідчення літописних джерел, а також – свідчення «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона, які не лишають місця й для найменших сумнівів у тому, що будівничим Софії Київської, як і усього нового міста, був Ярослав Мудрий.

Дослідники сперечалися лише щодо того, коли саме за Ярослава відбулася ця подія. У 1017 чи у 1037 р.? І розділилися в тому, якій з двох дат надати перевагу. Ранню дату обстоювали митрополит Євгеній (Болховітінов), Д. Айналов, М. Брунов, М. Воронін, М. Ільїн; пізню – М. Максимович, П. Лебединцев, М. Каргер. Пізніше лави прихильників ранньої дати поповнилися вашим покірним слугою, С. Висоцьким, Г. Логвиним, пізньої – Ю. Асєєвим, А. Поппе.

На жаль, сьогодні ми змушені обговорювати ще одну дату – «ультраранню» (1011 рік), якої немає в жодному із джерел. Ця безвідповідальна пропозиція належить Н. Нікітенко. Надто буквально сприйнявши слова митрополита Іларіона – «Иже недоконьчанная твоя доконьча, акы Соломонъ Давыдова» – вона висловилася на користь того, що Софію Київську побудував Володимир Святославич, а на долю його сина випав лише ремонт собору після пожежі 1017 р. та благоустрій садиби. При цьому їй довелося звинуватити літописців у фальсифікаті: вони, начебто, на догоду Ярославу приписали йому те, що звершив ще його батько.

Силуючись бодай чимось підкріпити настільки епатажне твердження, Н. Нікітенко звернулася до «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона, при цьому, безпідставно подревнивши його вік й спотворивши істинний смисл сказаного сучасником і сподвижником Ярослава. Надійним аргументом на користь свого припущення Н. Нікітенко вважає свідчення «Еймундової саги», згідно з яким перед битвою із печенігами Еймунд наказав поставити на стінах міста зрубані дерева, а також викопати глибокий рів та заповнити його водою. На цій підставі авторка дійшла ще одного «відкриття»: ще до 1017 р. вал довкола майбутнього «міста Ярослава» уже було споруджено. Підтримавши напівказкове повідомлення саги ще більш сумнівним свідченням польського хроніста початку ХІІ ст. Галла Аноніма, який переніс подробиці походу на Київ Болеслава Сміливого (1069) на Болеслава Хороброго (1018 р.), вона остаточно повірила в істинність свого вимислу.

Це означає, що Н. Нікітенко цілковито не уявляє, чим були скандинавські саги. Повз неї пройшла вся спеціальна література останніх півстоліття, і вона наївно-буквалістично тлумачить повідомлення саг, так, як це робили, скажімо, у ХІХ ст. Сьогодні наука досягла консенсусу в тому, що саги – не історичне джерело, принаймні не в традиційному значенні. Це не літописи, не хроніки, не аннали, а особливий жанр літератури, і працювати з ним треба саме як з літературою. Встановлювати реальні обставини минулого та їх подробиці на підставі текстів, де вимисел за означенням переважає над достовірністю, методологічно неприпустимо. Але Н. Нікітенко припускається хиб навіть в межах логіки «реалістичного» тлумачення. Зрозуміло, в «Еймундовій сазі» немає й найменшого натяку, ніби оборона Києва 1017 р. була організована по периметру недобудованої фортеці. Коли б Київ не мав на той час валів довкола «міста Володимира», подібне припущення ще мало б бодай якийсь смисл. Але Н. Нікітенко мусить же знати, що ще до будівництва фортеці Ярослава Київ вже мав досить потужні укріплення. І, в разі, коли це не суцільна казка, саме на них вийшли за наказом Еймунда київські жінки у святковому вбранні та було поставлено зрубані дерева. Обороняти недобудовану фортецю, маючи при цьому добудовану і боєздатну, – цілковите безглуздя.

Ось і усі аргументи, якими володіла Н. Нікітенко в кінці минуло століття для обгрунтування власної версії про будівництво Софії Київської й нового міста Володимиром Святославичем. Ясна річ, не густо. І, ясна річ, досить сумнівно. Розуміючи це, вона заходилася шукати нові. І знайшла. Ніби за помахом чарівної палички, одна за одною, на стінах Софії почали з’являтися раніше непомічені написи із «твердими» ранніми датами 1018, 1019, 1022 та інших років. На жаль, демонструючи їх журналістам, Н. Нікітенко та її співробітники так і не сподобилися підготувати серйозну академічну їх публікацію, не залучили до досліджень спеціалістів з давньоруської епіграфіки. Без цього, враховуючи, що ні сама Н. Нікітенко, ні її співробітник В. Корнієнко такими не є, довіри до цих «відкриттів» не може бути a priori.

Серйозні сумніви виникають і щодо того, як знаходять ці написи. Адже робиться це без реставраторів, без чіткої й документованої фіксації етапів пошукової роботи. Як відомо, графіті на стінах храмів майже завжди ускладнені або ж пізнішими записами, що наповзають на них, або ж випадковими тріщинами й подряпинами, які утруднюють з’ясування істинних буквених графем. Від цього залежить їх правильне прочитання. До того ж, немає жодних гарантій, що так звані «датовані написи» було виконано в означений в них час, а не ретроспективно.

Але навіть ці, «точно датовані» написи, як видно, не виходять за межі київського княжіння Ярослава (вперше він ствердився на київському столі восени 1015 р.) Ця обставина позбавляє написи безумовної доказовості. Утім, враховуючи цілеспрямованість Н. Нікітенко в пошуках аргументів, не виключено, що їй пощастить незабаром «виявити» й ще більш раннє графіто.

Твердження Н. Нікітенко про те, що закладення Софії відбулося 4 листопада й зовсім не піддається раціональному поясненню. Історія храмового будівництва в Давній Русі не знає прикладів, коли б церкви закладалися на зиму. В літописах точні дати закладань відсутні, але їх орієнтації вказують на те, що відбувалося це, як правило, у весняно-літній час.

Не більшою обгрунтованістю відзначається й ще одна повна дата – 11 травня 1018 р., коли, нібито, відбулося освячення собору Ярославом. Жодних джерел для цього немає. Та й не може бути. Адже більш невдалого часу для урочистостей з приводу освячення Софії годі й уявити. По суті, увесь 1018 р. був зайнятий у Ярослава іншими турботами. Спершу він збирав сили, щоб відбити похід Святополка й Болеслава, потім програв битву на Бузі, змушений був полишити Київ та тікати до Новгорода. Повернувся він лише 1019 р.

Я займаюся проблемами хронології Софії Київської з 60-х рр. ХХ ст. і у мене подібне неуцтво, яке демонструє Н. Нікітенко, нав’язане як офіційний висновок української науки ЮНЕСКО, нічого, крім почуття сорому, не викликає. Зрозуміло, це авантюра. Щось подібне до наукових відкриттів у біології «незабутнього» Трохима Лисенка.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *